Крути: незабутня битва в історії України

Відгомін цієї події досі відчутний, минає 108 років

Все почалося з ультимативного листа, адресованого Українській Центральній Раді 17 грудня 1917 року за підписами В.Леніна та Л.Троцького, в якому було висловлено вимогу узаконити більшовицькі військові формування на теренах України. Не чекаючи реакції, вже наступного дня, 18 грудня, російський більшовицький уряд офіційно оголосив війну Українській Народній Республіці.

СИЛИ БУЛИ ДАЛЕКО НЕ РІВНІ

Зіткнення за 130 кілометрів від Києва, поблизу станції «Крути», що поряд із Ніжином, стало одним з найважливіших у цій кампанії. Чому саме? Розкриємо це трохи згодом. Для початку звернемося до аналізу його значення, проведеного Українським інститутом національної пам’яті. Більшовики розпочали повномасштабний наступ на Україну на початку січня 1918 року. До середини січня вони заволоділи майже всією Лівобережною Україною та просувалися в напрямку Києва. Після захоплення Полтави вздовж залізничної лінії на захід просувалася так звана 1-ша Революційна армія, а з Гомеля на Бахмач – 2-га. Саме в місці з’єднання двох залізничних шляхів вони мали намір з’єднатися.

Тривалий час найбільш боєздатною українською частиною на території Чернігівщини був бойовий підрозділ 1-ї Української військової юнацької школи під командуванням сотника Аверкія Гончаренка. Разом з іншими військовими частинами та добровольцями 25–27 січня вони відважно обороняли стратегічно важливу залізничну станцію «Бахмач». Однак через ризик оточення захисники були змушені відійти до станції «Крути», де почали зводити укріплення.

28 січня в Бахмачі обидві російські радянські армії об’єдналися. Керував ними Михайло Муравйов. Він проголосив: «Наша бойова задача – захопити Київ… Не варто жаліти киян, вони толерували гайдамаків – нехай відчують нас і отримають заслужене покарання. Жодної пощади їм! Кров’ю заплатять за все. Якщо знадобиться, каменя на камені не залишимо».

На станції «Крути» їх просування призупинили українські військові частини, до яких прибуло підсилення. Але яке саме? Це були вихованці Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Допоміжного Студентського куреня Січових Стрільців (юнаки 18–20 років з Університету святого Володимира, Українського народного університету та учні старших класів Київської гімназії імені Кирила і Мефодія). Історія донесла до нас заклик Студентського куреня «До українського студентства», який містив такі палкі слова:

«Настав вирішальний час для нашої Вітчизни. Подібно до чорної зграї, наша Україна потерпає від російсько-"більшовицької" грабіжницької навали, що майже щоденно здійснює нові захоплення, і Україна, відрізана звідусіль, ризикує опинитися у надзвичайно скрутному становищі. У цей критичний момент Українська фракція центру Університету св. Володимира звертається до студентів-українців з усіх вищих навчальних закладів із закликом терміново надати підтримку своєму краю та народу, об’єднавшись під знаменом борців за свободу України проти загарбників, які прагнуть знищити все, що було здобуте нами довгою, важкою героїчною працею. Необхідно будь-що зупинити цей наступ, який може обернутися для України жахливою руїною та тривалим занепадом. Нехай кожен студент-українець усвідомлює, що в такий час бути байдужим – це злочин… Тож сміливо, шановні колеги, розбиваймо нашу скелю і йдімо віддати, можливо, останню шану тій величній споруді, яку ми самі зводили, – Українській державі! Записуйтесь до „Куреня Січових Стрільців“, який формується зі студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, ймовірно, нас буде розподілено між українськими військовими частинами для підвищення культурно-національної свідомості та хоробрості…»

Слід додати до цього заклику, що вступ до куреня – суто добровільний, а також те, що в лавах захисників було вісімдесят недосвідчених у військовій справі добровольців з підрозділів Вільного козацтва з Ніжина. Загалом, проти чотирьох тисяч екіпірованих ординців Муравйова виступило приблизно 500–600 курсантів, студентів, гімназистів і козаків, які мали у своєму розпорядженні лише шістнадцять кулеметів та одну гармату.

Бій тривав понад п’ять годин з рукопашними сутичками, в яких студентам протистояли досвідчені вояки. Через загрозу оточення Аверкій Гончаренко віддав наказ відступати до українського поїзда, який чекав за два кілометри від місця бою. Один із взводів студентської сотні під час відступу в темряві збився з дороги та вийшов на станцію, вже захоплену більшовиками. Муравйовці взяли юнаків у полон і після тортур на станції їх розстріляли. Проте й ворог зазнав відчутних втрат, його наступ було зупинено до настання темряви. Українські воїни організовано відступили до поїзда та вирушили в напрямку Києва, руйнуючи за собою залізничні колії.

БІЙ ПІД КРУТАМИ ТА БРЕСТСЬКИЙ МИР

Стійкість, відвага, самопожертва героїв Крут у тих обставинах зіграли надзвичайно важливу роль для України. У той час у Бресті (Брест-Литовську) точилися мирні переговори між Українською Народною Республікою (УНР) з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з іншого, які завершилися укладенням мирної угоди. Українську делегацію від УНР очолювали прем’єр-міністр Всеволод Голубович (голова), Микола Левитський, Микола Любинський, Михайло Полоз, Олександр Севрюк.

Ця делегація прибула на перемовини у статусі представників суверенної держави. Німеччина наполягала на визнанні незалежності УНР Радянською Росією, делегація від якої вже брала участь у переговорах у Брест-Литовську (її лідер Лев Троцький стверджував, що влада в Україні належить більшовикам і що в складі їхньої делегації є представники від українського радянського Народного Секретаріату).

Як відомо з історії, Брестський мир – це два окремих договори. Перший з них був укладений між УНР і Центральними державами 9 лютого 1918 року. За його умовами обидві сторони проголошували мир між собою. Ось фрагмент з його тексту (цитуємо за матеріалами Українського інституту національної пам’яті): «Оскільки український народ проголосив себе незалежним і висловив бажання відновити мирні відносини між Українською Народною Республікою і державами, що перебувають у стані війни з Росією, вони мають намір зробити перший крок до тривалого і для всіх сторін шанованого світового миру, який не лише покладе край жахіттям війни, але й сприятиме відновленню дружніх відносин між народами у політичній, правовій, господарській та договірній сферах».

Згідно з договором, до складу Української Народної Республіки відходили Холмщина та Підляшшя, а Галичина та Буковина виділялися в окремий коронний край у складі Австро-Угорської імперії. УНР зобов’язувалася постачати Центральним державам продовольство та промислову продукцію.

Натомість Німеччина змусила російську більшовицьку делегацію «визнати» незалежність УНР. За наполяганням В. Леніна, у Бресті 3 березня 1918 року було підписано другий договір. Позиція Леніна зводилася до формули «мир за будь-яку ціну». Ленін побоювався втратити владу, вважаючи, що затягування війни призведе до падіння більшовицького режиму. РСФРР відмовлялася від прав не лише на Україну, а й на Фінляндію, Прибалтику, Білорусь і Польщу.

«ПО КРІВАВІЙ ПО ДОРОЗІ НАМ ІТИ У СВІТ»

Таким чином, затримка ординців Муравйова дала можливість виграти час і досягти українській делегації позитивних результатів у Бресті. Лише 8 лютого, через одинадцять днів після битви під Крутами, ворогам України та їхнім маріонеткам з так званої Української народної республіки Рад вдалося захопити Київ. Муравйов дотримався своїх погроз і навіть перевершив їх своєю жорстокістю. Ось як він описував розправу над містом і його жителями: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, гатив по палацах і церквах … гатив, не даючи нікому пощади!.. Дума (Києва) просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами. Сотні генералів, а можливо, й тисячі, були нещадно знищені … Так ми мстилися. Ми могли б зупинити гнів помсти, але ми цього не зробили, оскільки наше гасло – бути нещадними!».

Жертвами «червоного терору» в українській столиці стали близько 5 тисяч осіб. «Червоний жах навис над Києвом, – згадував про ті дні член Центральної Ради Микола Галаган. – Тисячами розстрілювали офіцерів. Вдень і вночі проводили арешти та забирали людей у невідомому напрямку, звідки вони вже не поверталися. Хапали прямо на вулицях. Розстрілювали кожного, у кого знаходили квитанцію про внесок до Українського Національного Фонду. Знущалися з портретів Шевченка та спалювали українські книги». А ось свідчення міністра земельних справ УНР Миколи Ковалевського: «Ці банди російських більшовиків, що прийшли з півночі в Україну, відчували якусь тваринну ненависть до українців і до самого Києва як такого. Вони грабували місто так, як це робить дикий завойовник, якому пощастило захопити чуже місто».

Ці жахіття припинилися 2 березня 1918 року, коли Гайдамацький Кіш Слобідської України, Курінь Січових Стрільців та Окремий Запорізький загін визволили Київ від більшовиків. А у квітні того ж року, завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ (згідно з Брестським договором), українці звільнили від більшовиків майже всю Україну. Отже, битва під Крутами стала боєм за українське майбутнє.

За оцінками історика Ярослава Тинченка, загальні втрати української сторони на станції «Крути» (вбитими, пораненими та полоненими) становили 127–146 осіб. З них 45–60 загиблих, серед яких 27 студентів, розстріляних після бою. На сьогодні відомі прізвища 20 з них. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сірик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андріїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодіївської гімназії Андрій Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григорій Піпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Після звільнення Києва від більшовиків, 5 березня 1918 року, військовий міністр УНР створив комісію для розслідування обставин бою під Крутами. Через два тижні, 19 березня, відбулася урочиста церемонія перепоховання тіл 28 студентів-героїв, полеглих у тому бою. Колона возів з тілами вирушила від залізничного вокзалу до Педагогічного музею, де знаходилася Центральна Рада. Там пройшла громадська панахида. У своїй промові на панахиді Голова Центральної Ради Михайло Грушевський зазначив, що «бій під Крутами став одним із трагічних епізодів у боротьбі, яку вела незначна частина свідомого національного громадянства за українську незалежність, – на тлі загальної байдужості, хаосу та безладу…» Він назвав полеглих героями та закликав: «Стримуйте ваші сльози, які ллються. Ці юнаки віддали свої життя за визволення Вітчизни, і Вітчизна назавжди збереже про них вдячну пам’ять».

У той же час поет Павло Тичина написав про цю трагічну подію свій відомий вірш-реквієм:

На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів-українців,
Славних молодих…

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, – грає вітер
І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

* * *

І ці віршовані рядки, і все, що було пов’язане з боєм під Крутами та українськими героями, за часів радянської влади замовчувалося, було під забороною. Слід зазначити, що в українській діаспорі тема Крут постійно була актуальною – у численних дослідженнях, публікаціях спогадів учасників і свідків тих подій, публіцистиці, художніх творах, живописі. Подаємо висловлювання про крутянських героїв з нагоди сорокаріччя їхнього подвигу Євгена Маланюка, одного з відомих українських письменників, активних діячів української еміграції, який у 1917–1921 роках служив в Армії Української Народної Республіки: «Українська молодь може з гордістю та повагою дивитися на приклад своїх попередників з 1918 року, не маючи потреби шукати приклади у давній чи середньовічній історії наших народів. Вона має унікальний дороговказ з першого спротиву московсько-більшовицьким загарбникам, який і донині є провідником активного спротиву та боротьби з найжорстокішим агресором у світі: більшовицькою Москвою».

У незалежній Україні багато зроблено для вшанування пам’яті героїв Крут, особливо під час сучасної московської агресії проти України. Приклад юних героїв з 1918 року не забутий, він продовжується у мужньому, самовідданому опорі нащадкам муравйовців, які в лютому 2022 року мріяли захопити Київ, підкорити всю Україну. Наші бійці грудьми стали на захист рідної землі, відкинувши скаженого ворога далеко від стін української столиці. Війна ще триває, боротьба не закінчена, і в ній народжуються нові приклади мужності, стійкості, відваги та патріотизму, продовжується подвиг тих кількох сотень юних героїв, які 108 років тому увічнили себе в бою з безжальним, численно переважаючим, озброєним до зубів ворогом на холодному, засніженому полі біля станції «Крути».

Михайло Сорока, заслужений журналіст України
Перше фото: Мурал пам'яті Героїв Крут, Харків

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства