Бурхливий початок року сумно бавиться із масовою свідомістю. Інформаційні хвилі, з одного боку, дають безліч нових емоційних якірців, які формують домінантні теми у суспільній свідомості, але з іншого – вимивають із неї події, факти і явища, що здавались надважливими ще кілька днів тому.
Причому такі, що мають виключне значення.
На зміну президентському вояжу до Омана приходить конфлікт між Іраном і Америкою і трагедія із українським Боінгом, істерика з приводу "літака Медведчука" і примари українського президента, що майже на добу заблукала між Оманом та Україною… І так – по колу. Мізки людські перетворюються на бурхливу субстанцію, яка вилітає за межі системи важливого і другорядного, минулого і майбутнього – є тільки тут і зараз…
Чому суспільство так швидко втрачає цікавість до того, чим жило ще вчора – питання, скоріше, науково-філософське, навіть технологічне, враховуючи інформаційній "зоопарк" в умовах якого ми живемо. Мене ж цікавить фаталізм наслідків такого суспільного стану. Яка проявляється у двох небезпечних речах.
Перша – непослідовність, швидка переоцінка актуальності. Як наслідок – втрата контролю за якоюсь ситуацією з боку громадянського суспільства.
Друга – як наслідок: збереження статус-кво "сильними світу цього", які отримують можливість рухати далі свої лукаві інтереси. Ще учора люди гальмували їхні нахабні рухи критичними оцінками і чогось вимагали, а сьогодні – забули, переключились…
Згадаємо – лише місяць тому особам, яких звинувачують у вбивстві журналіста Павла Шеремета, було обрано міру запобіжного заходу. З моменту прес-конференції, під час якої міністр внутрішніх справ фактично "призначив" винних, суспільство демонструвало невдоволення як "формою подачі" – абсолютно дикунською з точки зору елементарного права, – так і неоднозначно "переконливими доказами".
Нині ж про цю історію, на вівтар якої покладено кілька людських життів (не рахуючи самого вбитого) – згадують усе менше. Даючи можливість сценаристам і режисерам дійства довести справу до запланованого ними фіналу.
Мені, як людині, що пройшла "повний цикл" вітчизняної правової м’ясорубки, це здається чимось на кшталт суспільного самогубства. Так, хлопці і дівчатка, хтось відпочив в Омані, а в Австралії пішов дощ – і це така смачна жуйка, що давлячи її щелепами, ви вчергове прогавлюєте момент, коли із тряскотом розсипаються і без того глиняні ноги правової системи країни!
Як людина, що, попри практичне знання питання не може визнавати і поважати Україну як правову державу, внутрішньо, з власної правової культури я не маю робити оцінок і щодо якості доказів у цій справі, і щодо її фігурантів. Насправді я не маю усього цього навіть знати до моменту початку судового процесу. Законодавство забороняє використовувати ім’я особи, до вступу обвинувального вироку в силу. Все, що назбирає слідство, має стати відомим лише в публічному судовому процесі, де змагаються обвинувачення і захист. І в цьому змаганні встановлюється істина.
Так має бути.
А як є насправді?
Єдине, що я можу дозволити собі з суто професійної точки зору – сумнів у тому, що медсестра, дитячий хірург і співак спроможні організувати і здійснити резонансне вбивство у дусі професійних спецслужб. Не маючи відповідних навичок, знань, кінець-кінцем – мотиву (бо їхнє гіпотетичне бажання "дестабілізації", погодьтесь, нагадує скоріше недолугий результат "мозкового штурму" фейсбучних троллів).
Хоча насправді я можу дозволяти собі більше за будь-кого, бо першим і поки що єдиним пройшов шлях, на початку якого зараз знаходиться, скажімо, дитячий хірург Юлія Кузьменко. Яка, за версією слідства, власними руками підклала бомбу під машину Шеремета.
Бо колись отаким же чином, публічно нехтуючи презумпцією невинуватості і усіма правовими нормами, з мене робили "штукатура із скальпелем". Проводячи прес-конференції, "круглі столи" і телешоу.
Я пережив усе – від брудної травлі в ЗМІ до фейкового судилища, від спроб отруїти мене в тюрмі до відміни ганебного вироку…
І, чесно кажучи, мені здавалось, що "справа Слюсарчука" – унікальна, єдина у своєму зухвалому цинізмі з точки зору нехтування правом і за рівнем тваринної жорстокості, на який спроможні наші "правоохоронці" і "служителі Феміди". Як і в тому, яку злочинну участь в ній приймали вищі посадові особи держави.
І тепер жахаюсь – все повторюється!
Слова Юлії Кузьменко "Телевізор зруйнував моє життя", я пропускаю через власний біль – мене було "вбито" таким же чином. І ця ритуальна страта – не менш реальна за фізичну. Публічно анонсоване (ще ніким не доведене!) звинувачення лікаря у вбивстві є не просто зухвалим порушенням презумпції невинуватості. Воно страшніше за будь-який вирок, бо після цього втрачається сенс життя, існування. Зрозуміти цей жах можуть лише лікарі, принаймні частина з них, які вважають дійсно своїм покликанням порятунок людського життя.
Тобто – у нас вже є жертва, як би не повернулась справа. Бо після цього повноцінне повернення людини до професії, до свого покликання виглядає зовсім туманним.
І хоча мені вдалось не втратити себе як лікаря – це скоріше виключення. Та й лікарська практика моя тепер у Європі, Америці, Канаді. Бо працювати в Україні з тавром "вбивці", я просто не маю внутрішніх сил.
А найстрашніше – те, що хірург Юлія Кузьменко і решта підозрюваних приречені, поза залежністю від того, винні вони чи ні.
Я зрозумів свою приреченість після прес-конференції дибілкуватого донецького міліціянта – колишнього міністра МВС Захарченка та "коментарів" іншого знаного "правоохоронця" – начальника Головного слідчого управління МВС Фарінника. Коли ці сумні персонажі, знехтувавши презумпцією невинуватості і здоровим глуздом, офіційно "на камери" оголосили мене "вбивцею" – це був прямий дороговказ їхнім "преторіанцям": не шукати істину, а тупо вести на ешафот.
Я зрозумів свою приреченість, коли прокуратура, навіть не пред’явивши мені офіційної підозри, закидала суд фальшованими обвинуваченнями, маячнею під виглядом "експертиз" і навіть підробленими документами на кшталт "довідки" про відсутність у мене лікарської освіти… А суддя Дулебко не приховував, що є тупою маріонеткою прокурора Прокопова.
Так, суд в Україні досі є "філією" прокуратури, як за часів Вишинського. Судді і прокурори при цьому вважають себе вищими за саму правову систему! Вони над законом. Ви хоч раз чули про суддю, покараного за несправедливий вирок, або слідчого чи прокурора, звільнених за фабрикацію доказів? Таких нема! А от кількість зламаних ними життів, гадаю, не піддається обрахунку…
Таким чином ми живемо в умовах, коли держава здійснює злочини проти людей. При цьому поняття "держава" тут має конкретні прізвища – суддів, прокурорів. Але механізму притягнення їх до відповідальності не існує! Більше того – саме злочинці, що діють "іменем України", найшвидше крокують кар’єрними сходинками, причому за будь-якої влади. Як прокурор Прокопов, що "конструював" справу проти "Доктора Пі" за часів Януковича-Пшонки-Захарченка: попри те, що усі його "докази" виявились фальшованими, цей зловісний персонаж "виріс" за Порошенка-Авакова-Зеленського до високопоставленого військового прокурора. І тепер злочинець "розслідує" військові злочини – у якому сюрреалістичному жаху це можна собі уявити?
Тобто з приходом "нових" "європейських" влад, у нас ніц нічого не змінилось.
І міністр МВС дозволяє собі єзуїтську витівку в дусі Захарченка. Того гірше – президент країни бере участь у цьому шоу. Що тепер робитимуть "реформовані" прокурори і судді? Ви правильно зрозуміли.
У наслідку – ми ніколи не дізнаємось, чи насправді трійця підозрюваних здійснила замах на Шеремета. Вирок вони вже фактично отримали. Причому остаточний. Бо всі обвинувачувальні рішення в Україні – остаточні за своєю природою.
Адже стверджую однозначно – в українських судах не встановлюють істину. "Відмитись" від бруду, яким закидали людину злочинці в мундирах і мантіях, – неможливо! Система не має совісті і поняття про правду – вона може нескінченно, роками водити людину, що бажає відновлення справедливості, по замкненому колу.
Це усе, що потрібно знати про "нову політичну культуру" та її носіїв. Гадаю, "справа Шеремета" – одна із багатьох сходинок, по яких президент Зеленський попрямує до сонмища злодійкуватих персонажів, які останніми десятиріччями "рулять" українською державою.
Яких він роками висміював із сцени (скидається на те, що краще б йому було там, на сцені, і залишатись).
Які сконструювали антиправову державу, в якій мало кому хочеться жити.
Де вироки виносяться ДО суду і НЕ в суді.
Де суспільство дозволяє робити із собою такі речі. Бо має коротку пам'ять.
Ты еще не читаешь наш Telegram? А зря! Подписывайся
Источник: obozrevatel.com